– Пишіть, пишіть! – Чи не квапте мене, я не друкарська машинка!
Здрастуйте … Прокоф’єв … Людміловна …
– А ягоди Вас не цікавлять?
– Тільки у вигляді варення.
– А як ви ставитеся до віршів … у вигляді поезії?
– Чи не бийте мене по голові, це моє хворе місце! – Це ваше пусте місце!
– Чому ви весь час виляє? Що ви за людина? Я не можу вас розкусити!
– Не треба мене кусати! Навіщо розкушувати?
У жінці повинна бути загадка! Головка трохи піднята, очі трішки опущені, тут все вільно, плечі відкинуті назад. Хода вільна від стегна. Розкута вільна пластика пантери перед стрибком. Чоловіки таку жінку не пропускають!
– Червоне. Або біле?
– Або біле. Але можна червоне.
– Ми вас любимо … в глибині душі … десь дуже глибоко …
– Дуже глибоко! Так глибоко, що я цього навіть не помічаю!
– Ні, це помітно, має бути помітно …
– Що ж, виходить, що всі мене вважають таким вже чудовиськом?
– Не треба перебільшувати. Не всі … і не таким вже чудовиськом …
Ще одне слово, і я запущу в вас графином!
– Значить, невдалі ноги, Людмила Прокопівна, треба ховати!
– Куди !?
– Під максі!
