Любов будь-якій народженій дадена, –
але між служб,
доходів
і іншого
з дня на день
очерствевает серцева грунт.
Ізругівался,
вимолювати,
різав,
ліз за кимось
вгризатися в боки.
На небі, червоний, як марсельєза,
здригався, околевая, захід.
Мене зараз дізнатися не могли б:
жилава громадина
стогне,
корчиться.
Що може хотітися такою собі брилі?
А брилі багато хочеться!
Обшаркан Мільйон ніг.
Ісшелестен тисячею шин.
Я борозжу Париж –
до остраху самотній,
до остраху ні особи,
до остраху ні душі.
Чи не ті *** і,
що хліба заради
спереду і ззаду
дають нам *** ти,
Бог їх прости!
А ті *** і – брешуть, гроші смокчуть,
*** ать що не дають –
ось *** і сущі,
мати їх ети!
Гайда, Маяковський!
Маячить на південь!
серце
римами вимучив –
ось
і любові прийшов каюк,
дорогий Владим Владімич.
Я раніше думав – книги робляться так: прийшов поет, легко розтиснув уста, і відразу заспівав натхненний простак – будь ласка! А виявляється – перш ніж почне петься, довго ходять, размозолев від бродіння, і тихо борсається в болоті серця дурна вобла уяви.
Пройду,
любовіщу мою тягнучи.
Якою ночі
божевільною,
недужих
якими Голіафами я зачатий –
такий великий
і такий непотрібний?
Чотири.
Важкі, як удар.
«Кесарів кесареві – богу богове».
А такого,
як я,
поткнутися куди?
Де мені уготовано лігво?
Мені і рубля не накопичили рядки,
Червонодеревці не слав меблі на будинок.
І крім свіжовимитої сорочки,
скажу по совісті, мені нічого не треба.
Надія сяє серця дурному.
Вчора тиняюся пляжем. Пишу «Хмара».
Викрепло свідомість близької революції.
Поїхав в Мустомякі. М. Горький. Читав йому частини «Хмари». Розчулений Горький обплакал мені весь жилет. Засмутив віршами. Я трохи загордився. Скоро з’ясувалося, що Горький ридає на кожному поетичному жилеті.
Все ж жилет зберігаю. Можу кому-небудь поступитися для провінційного музею.
Ось-я, весь біль і забій.
Ей! панове! любителі святотатств, злочинів і боєнь, – а найстрашніше бачили – особа моє, коли я абсолютно спокійний?
Багато речей зшиті навпаки. Серце не сердиться, до злобі глухо.
Господа! Послухайте – я не можу! Вам добре, а мені з болем-то як?
З неба роздертого про багнетів жала, сльозизірок просівали, як мука в ситі.
Кімната – це, звичайно, не гай. У ній ні пікніків не влаштовувати, ні битв. Але все ж не по мені – проклята житлоплощу: при моїй, при комплекції – проживи на сажні!
Удаляюсь в особисте життя писати спогади.
