Я любив тебе, люблю і завжди буду любити.
Давай ні на хвилину не розлучатися, чи не будемо хворіти і вмирати, давай, будемо щасливими.
Я не помер тієї ночі і мені дали 100 днів. Тому я зміг зустрітися з тобою, дізнатися тебе і закохатися. Мені цього достатньо. Чесно.
Все повернулося на свої місця. Думаю, все колись повертаються до початку.
Але тебе тут немає. Я не бачу навіть видінь з тобою. Я буду сильною. Я вірю, що ти дивишся на мене.
Ми будемо жити щасливо в нескінченній любові за течією проведення, прекрасного і небезпечного, променисто сяючи.
Я можу витерпіти голод. І з холодом можу впоратися. Але, є одне, чого я не можу винести. Страждання близьких з моєї вини.
Кому зараз холодно, так це твоєму серцю.
Уб’ю тебе, щоб запам’ятав назавжди!
Спостерігати за людьми дуже цікаво. Якщо вічність забарвлена тільки в чорне і біле, то люди сяють всіма кольорами, ніби вони можуть зникнути в будь-який момент. Ось що робить їх такими цікавими.
– Суддя Пак, ти сказала, що ми повинні бути непохитними по відношенню до сильних і милосердними до слабких.
– Є одна річ, яку я дізналася з цього досвіду. Щоб боротися з людьми, які ніколи не звинувачують себе, ти не повинен ні працювати, ні здаватися.
– Що тоді?
– Ти повинен бути щасливий. Ти повинен повеселитися під час битви. У підсумку перемагає той, хто щасливіший.
– Дозволь поставити останнє питання. Чому ти ніколи не помиляєшся?
– Я повинен вижити. У цьому причина.
Передачі почалися через відчай одну людину. Той голос з рації навчив мене тому, що все вийде, якщо я не здамся. Якщо ми не відступимо, ми можемо зламати владу, яка здавалася непорушною, і знайти людину, яку ми шукали 16 років. Все це можливо. Якщо ми не відступимо, є надія.
Людської жадібності немає меж. Ми бачимо лише те, що хочемо бачити. Літаючі на вогонь світлячки живуть всього лише день і бачать те, що хочуть бачити.
