… він ніколи ще до цього хвилини не відчував подібного дивного відчуття. І що всього болісніше – це було більш відчуття, ніж свідомість, ніж поняття; безпосереднє відчуття, болісні відчуття з усіх досі життям пережитих їм відчуттів.
– Перш, кажеш, дітей вчити ходив, а тепер пошто нічого не робиш? – Я роблю … – неохоче і суворо промовив Раскольников. – Що робиш? – Роботу … – Каку роботу? – Думаю, – серйозно відповідав він, помовчавши.
До всього-то негідник-людина звикає!
Річ ясна: для себе, для комфорту свого, навіть для порятунку себе від смерті, себе не продасть, а для іншого ось і продає! Для милого, для обожнюваного людини продасть! Ось у чому вся штука-то й полягає: за брата, за матір продасть! Все продасть! О, тут ми, при нагоді, і моральне почуттянаше придавив; свободу, спокій, навіть совість, все, все на толкучий ринок знесемо. Пропадай життя! Тільки б ці улюблені істоти наші були щасливі. Мало того, свою власну казуїстику вигадаємо, у єзуїтів навчимося і на час, мабуть, і себе самих заспокоїмо, переконаємо себе, що так треба, дійсно треба для доброї мети.
Якщо б можна було піти куди-небудь в цю хвилину і залишитися зовсім одному, хоча б на все життя. То він вважав би себе щасливим.
Ці останні слова, після всього перш сказаного і так схожого на зречення, були надто вже несподівані. Раскольников весь затремтів, наче пронизаний. – Так … хто ж … вбив? .. – запитав він, не витримавши, задихається. Порфирій Петрович навіть відсахнувся на спинку стільця, точно вже так несподівано і він був здивований питанням. – Як хто вбив? .. – переговорив він, точно не вірячи вухам своїм, – так ви вбили, Родіон Романич! Ви і вбили-с … – додав він майже пошепки, абсолютно переконаним голосом.
Чи зможу я переступити або не зможу! Насмілюся чи нагнутися і взяти чи ні? Чи тварина я тремтяча або право маю!
Та й крім того, щоб помилились якого б то не було людини, потрібно ставитися до нього поступово і обережно, щоб не впасти в помилку і упередження, яке дуже важко після виправити і загладити.
Бувають інші зустрічі, абсолютно навіть з незнайомими нам людьми, якими ми починаємо цікавитися з першого погляду, як-то раптом, раптово, перш ніж скажімо слово .
Сонечка … Сонечка … Вічна Сонечка, поки світ стоїть.
Ось така собі якась дурість, яка-небудь пішли дрібниця, весь задум може зіпсувати …
… я занадто багато балакаю. Тому й нічого не роблю, що балакаю. Мабуть, втім, і так: тому балакаю, що нічого не роблю.
У кожного свої кроки.
… і дійдеш до такої риси, що ні переступиш її – нещасна будеш, а переступиш, – може, ще найнещасніші будеш …
Людина він розумний, але щоб розумно чинити – одного розуму мало.
Але навіщо ж вони самі мене так люблять, якщо я не стою того! О, якщо б я був один і ніхто не любив мене, і сам би я нікого не любив!
При невдачі все здається нерозумно!
Навіть мало не смішно йому стало, і в той же час здавило груди до болю. В якійсь глибині, внизу, десь трохи видно під ногами, здалося йому тепер все це колишнє минуле, і колишні думки, і колишні завдання, і колишні теми, і колишні враження, і вся ця панорама, і він сам, і все, і все … Здавалося, він відлітав кудись, вгору, і все зникало в очах його …
А чи знаєш … що низькі стелі і тісні кімнати душу і розум тіснять.
Втім, ось вже два роки хочу все замок купити, – додав він недбало. – Щасливі адже люди, яким замикати нічого?
