В кінці кінців, ми живемо в століття, коли люди вже не уявляють цінності. Людина в наш час – як паперова серветка: в неї сякаються, бгають, викидають, беруть нову, сякаються, бгають, викидають …
Ми тут так веселимося, що зовсім забули і думати про інший світ. А чи не тому ми такі багаті, що весь інший світ бідний і нам це байдуже? Я чув, що у всьому світі люди голодують. Але ми ситі! Я чув, що весь світ тяжко працює. Але ми веселимося. І чи не тому нас так ненавидять? Я чув – колись давно, – що нас все ненавидять. А чому? За що? Ти знаєш? .. Я не знаю. Але, може бути, ці книги відкриють нам очі!
Це нікому не завдавали болю, тільки руйнували речі. А речі не відчувають болю, вони не кричать і не плачуть, як може закричати й заплакати ця жінка, так що совість тебе потім не мучила.
Місяць низько висіла в небі. Місяць і місячне світло. Звідки він? Ну зрозуміло, від сонця. А сонце звідки бере своє світло? Нізвідки, воно горить власним вогнем. Горить і горить день у день, весь час. Сонце і час. Сонце, час, вогонь. Вогонь спалює. Річка м’яко качала Монтега на своїх хвилях. Вогонь спалює. На небі сонце, на землі годинник, що відмірюють час. Все це раптом злилося в свідомості Монтега і стало єдністю. І після багатьох років, прожитих на землі, і небагатьох хвилин, проведених на цій річці, він зрозумів нарешті, чому ніколи більше він не повинен палити.
Час спалює роки й людей, спалює сам, без допомоги Монтега. А якщо він, Монтег, разом з іншими пожежниками спалювати те, що створено людьми, а сонце буде спалювати Час, то не залишиться нічого. Все згорить.
Хтось повинен зупинитися. Сонце не зупиниться. Значить, схоже, що зупинитися повинен він, Монтег, і ті, з ким він працював пліч-о-пліч всього лише кілька годин тому. Десь знову повинен початися процес збереження цінностей, хтось повинен знову зібрати і зберегти те, що створено людиною, зберегти це в книгах, в грамофонних платівках, в головах людей, уберегти будь-яку ціну від молі, плісняви, іржі, тліну і людей з сірниками. Світ повний пожеж, великих і малих. Люди скоро будуть свідками народження нової професії – професії людей, що виготовляють вогнетривку одяг для людства.
Чи не Вимагаю гарантій. І не чекає порятунку від чогось одного – від людини, машини чи бібліотеки. Створюйте самотужки засоби порятунку, – и если втопить, то прінаймні знатімете, что плівлі до берега.
І карлик, піднявшись на плечі велетня, бачить далі його.
Як можна більше спорту, ігор, розваг – нехай людина завжди буде в натовпі, тоді йому не треба думати.
І чорт вміє іноді послатися на святе письмо
-Люди ні про що не говорять.- Не може бути!- Тa кaжу ж вaм — ні про що! Одне й те сaме — мaрки aвтомобілів, моди, плaвaльні бaсейни, ще й прикaзують: «Як шикaрно!» Але всі торочaть одне й те сaме! А в кaв’ярні вмикaють ящики жaртів і слухaють ті сaмі жaрти чи вмикaють музичний екрaн і дивляться, як по ньому бігaють бaрвисті візерунки, aле все це aбстрaкція, лише грa кольорів. А музеї? Ви бувaли в них? Теж aбстрaкція. Тепер усе тaке. Дядько кaже, колись було інaкше. Колись дaвно-дaвно кaртини розповідaли про щось і нaвіть покaзувaли людей.
Когда нечего терять — не боишься риска.
Фабер понюхал книгу. «Знаете, книги пахнут мускатным орехом или еще какими-то пряностями из далеких заморских стран. Ребенком я любил нюхать книги».
— Произведения классиков сокращаются до пятнадцатиминутной радиопередачи. Потом еще больше: одна колонка текста, которую можно пробежать за две минуты; потом еще: десять-двадцать строк для энциклопедического словаря. Понимаете? Из детской прямо в колледж, а потом обратно в детскую. Вот вам интеллектуальный стандарт, господствовавший последние пять и более столетий. Срок обучения в школах сокращается, дисциплина падает, философия, история, языки упразднены. Английскому языку и орфографии уделяется все меньше и меньше времени, и наконец эти предметы заброшены совсем. Жизнь коротка. Что тебе нужно? Прежде всего работа, а после работы развлечения, а их кругом сколько угодно, на каждому шагу, наслаждайтесь! Так зачем же учиться чему-нибудь, кроме умения нажимать кнопки, включать рубильники, завинчивать гайки, пригонять болты? Злонамеренные писатели, закройте свои пишущие машинки! Ну что ж, они так и сделали. Журналы превратились в разновидность ванильного сиропа. Книги — в подслащенные помои. Так, по крайней мере, утверждали критики, эти заносчивые снобы. Неудивительно, говорили они, что книг никто не покупает. Но читатель прекрасно знал, что ему нужно, и, кружась в вихре веселья, он оставил себе комиксы. Ну и, разумеется, эротические журналы. И все это произошло без всякого вмешательства сверху, со стороны правительства. Не с каких-либо предписаний это началось, не с приказов или цензурных ограничений. Нет! Техника, массовость потребления и нажим со стороны этих самых групп — вот что, хвала Господу, привело к нынешнему положению. Теперь благодаря им вы можете всегда быть счастливы: читайте себе на здоровье комиксы, разные там любовные исповеди и торгово-рекламные издания.
— Мне семнадцать и я помешанная. Мой дядя говорит, что одно неизбежно сопутствует другому. Он говорит: если спросят, сколько тебе лет, отвечай, что тебе семнадцать, и что ты сумасшедшая.
— Запах керосина, а для меня он все равно что духи.
Нас слишком много, — думал он. — Нас миллиарды, и это слишком много. Никто не знает друг друга.
Свободного времени у нас достаточно. Но есть ли у нас время подумать? На что вы тратите свое свободное время?
— Оставить тебя в покое! Хорошо. Но как я могу оставить в покое себя? Нет, нельзя нас оставлять в покое. Надо, чтобы мы беспокоились, хоть изредка. Сколько времени прошло с тех пор, как тебя в последний раз что-то тревожило? Что-то значительное, настоящее?
Война кажется чем-то далеким, потому что у нас есть теперь свои заботы.
Книгу можно победить силой разума.
