«Гранатовий браслет» – повість Олександра Івановича Купріна, написана в 1910 році. Заснована на реальних подіях. В день своїх іменин княгиня Віра Миколаївна Шеїна отримала від свого давнього анонімного шанувальника в подарунок золотий браслет, з п’ятьма великими гранатами-кабошонами густо-червоного кольору, що оточують зелений камінь – гранат рідкісного сорту. Будучи заміжньою жінкою, вона вважала себе не має права отримувати будь-які подарунки від сторонніх чоловіків. Цитати з твору «Гранатовий браслет» ви знайдете у нас.
Я безмежно вдячний Вам тільки за те, що Ви існуєте.
… любов люди прийняла такі вульгарні форми і зійшла просто до якогось життєвого зручності, до маленького розваги. Винні чоловіки, в двадцять років пересичені, з курячими тілами і заячими душами, нездатні до сильних бажанням, до героїчних вчинків, до ніжності і обожнювання перед любов’ю …
Любов повинна бути трагедією. Найбільшою таємницею в світі! Ніякі життєві зручності, розрахунки і компроміси не повинні її стосуватися.
Пригадую кожен твій крок, посмішку, погляд, звук твоєї ходи. Солодкої сумом, тихою, прекрасною сумом обвіяні мої останні спогади. Але я не заподію тобі горя. Я йду один … мовчки … так було завгодно Богові і долі.
Нарешті він вмирає, але перед смертю заповідає передати Вірі два телеграфні гудзики і флакон від парфумів – наповнений його сльозами …
Віра ж була суто проста, з усіма холодно і трохи зверхньо люб’язна, незалежна й велично спокійна.
Подумайте, що мені потрібно було робити? Втекти в інше місто? Все одно серце було завжди біля Вас, у Ваших ніг, щомиті дня заповнено Вами, думкою про Вас, мріями про Вас …
Я не винен, Віра Миколаївна, що Богу було завгодно послати, мені, як величезне щастя, любов до Вас. Сталося так, що мене не цікавить в житті ніщо: ні політика, ні наука, ні філософія, ні турбота про майбутнє щастя людей – для мене все життя лише в Вас.
А я хочу сказати, що люди в наш час розучилися любити. Не бачу справжнього кохання. Та й в мій час не бачив!
Сталося так, що мене не цікавить в житті ніщо: ні політика, ні наука, ні філософія, ні турбота про майбутнє щастя людей – для мене все життя лише в Вас.
– Да-а, – протягнув генерал нарешті. – Може бути, це просто ненормальний малий, маніак, а – за скільки знати? – може бути, твій життєвий шлях, Вірочка, перетнула саме така любов, про яку марять жінки і на яку більше не здатні чоловіки.
Її граціозна некрасивість порушувала і привертала увагу чоловіків набагато частіше і сильніше, ніж аристократична краса її сестри.
… повз неї пройшла велика любов, яка повторюється тільки один раз в тисячу років.
А де ж любов-то? Любов безкорислива, самовіддана, не чекає нагороди? Та, про яку сказано – «сильна як смерть»? Розумієш, така любов, для якої зробити будь-який подвиг, віддати життя, піти на муки – зовсім не праця, а одна радість.
Старша, Віра, пішла в матір, красуню англійку, своєю високою гнучкою фігурою, ніжним, але холодним і гордим обличчям, прекрасними, хоча досить великими руками і тієї чарівною похилі плечі, яку можна бачити на стародавніх мініатюрах.
Подумай про мене, і я буду з тобою, тому що ми з тобою любили один одного тільки одну мить, але навіки.
А я хочу сказати, що люди в наш час розучилися любити. Не бачу справжнього кохання. Та й в мій час не бачив!
Я перевіряв себе – це не хвороба, що не маніакальна ідея – це любов.
Я безмежно вдячний Вам тільки за те, що Ви існуєте. Я перевіряв себе – це не хвороба, що не маніакальна ідея – це любов, що Богу було угодно за щось мене винагородити.
Я перевіряв себе – це не хвороба, що не маніакальна ідея – це любов.
