Є люди на землі, з якими поговориш, як сонця вип’єш … Починаєш весь світитися зсередини.
У всіх нас є два життя. Другий починається, коли ми розуміємо, що у нас є тільки один.
Є люди, подібні іменам, написаним на піску – один порив вітру, і їх забирає …
Осінь – вpемя, коли то, можливо гpустнo без причини.
Для того щоб написати про своє життя, спочатку її потрібно прожити.
– Мам, лід тріщить. – Тріщить. Він з тобою розмовляє.
Іноді найважче – забути того, з яким по суті нічого і не було …
Ми – те, що ми постійно робимо. Тому досконалість – це стан, а звичка.
Тепер це легке дихання знову розсіялося в світі, в цьому хмари небі, в цьому холодному весняному вітрі.
Я б не сказав, що жінки не мають характеру – просто у них кожен день інший характер.
Якщо ви не готові піти до кінця, навіщо взагалі тоді починати.
– Хочеш знати своє покарання, Леонард? Ти станеш краще. І я теж. – Краще? Значить я размякну. – Ні. Станеш краще.
Коли буде зрубано останнє дерево, коли буде отруєна остання річка, коли буде спіймана остання птах, – тільки тоді ви зрозумієте, що гроші не можна їсти.
Кожна дитина – художник, проблема полягає в тому, щоб залишитися художником, коли ти дорослішаєш.
Все частіше і частіше в нічній тиші раптом починаю ридати. Адже навіть крихту багатств душі вже неможливо віддати. І нехай. Крізь людську лавину я пройду несхожий, один, як ніби шматок рубіна, блискучий між крижин. Ні-бо! Хочу сяяти я; вночі мені дозволь на оксамиті чорної сукні розсипати алмази душі.Небо! Не знаю що роблю … Мені б караючий ніж! Бачиш, як хтось на біле виплеснув чорну брехня. Бачиш, як вечора тьма жує закривавлений стяг … І життя страшна як в’язниця, споруджена на кістках! Падаю! Падаю! Падаю! Вам залишаю – лисіти. Не стану харчуватися падаллю – як все. Не стану кишках на потребу плоди на могилах зрізати. Не потрібно мені вашого хліба, замішаного на сльозах. І падаю, і злітаю в полубреду, в півсні. І відчуваю, як розквітає людське в мені.
