На Машу Селезньову мені нічого не шкода.
-Як же вона могла залишити дітей, Леонтьєва? Вона ж мати.
– Ха! Мати! … Мати у них був Новосельцев!
У жінці повинна бути загадка! Головка трохи піднята, очі трішки опущені, тут все вільно, плечі відкинуті назад. Хода вільна від стегна. Розкута вільна пластика пантери перед стрибком. Чоловіки таку жінку не пропускають!
Візьмемо, наприклад, опеньки. Вони ростуть на пнях. Якщо прийдеш до лісу і тобі пощастить з пнем, то можна набрати цілу гору … пнів … ой, опеньків …
– Груди вперед!
– Груди? Ви мені лестите, Віра.
– Вам все лестять.
Навіщо ти їв пластилін ?! – А я його з цукром їв!
– Я коли її бачу, у мене прямо ноги підкошуються.
– А ти не стій, ти сядь!
– Чи не бийте мене по голові, це моє хворе місце!
– Це ваше пусте місце!
– Вона немолода, негарна, самотня жінка … – Вона не жінка, вона директор.
Сигаретку, сірник, коробок?
– У мене діти. У мене їх двоє: хлопчик і … м-м … де … теж хлопчик. Два хлопчика. Ось. Це тягар.
– Господи, як ви можете так говорити про дітей?
– Ну почекайте, Людмила Прокопівна!
– Та що ви?
– Чи не перебивайте, будь ласка! Я і сам зіб’юся.
– Ми вас любимо … в глибині душі … десь дуже глибоко …
– Дуже хочеться зробити на вас приємне враження.
– Вам це вдалося … вже.
– Посилити хочеться.
– Нікому зі співробітників ви б не дозволили собі жбурнути в фізіономію букетом. Невже ви до мене небайдужі?
– Ще одне слово, і я запущу в вас графином!
– Якщо ви зробите графином, значить, Ви дійсно мене … того-цього …
– Де у вас тут двері …? – Де треба, там і двері!
– Зачекайте, мене осінила здогадка: ви п’яний?
– Ні, що ви! Коли я п’яний, я буйний. Ги-ги-ги! .. Ось, а зараз я тихий.
– Мені пощастило.
Це директор нашого закладу Людмила Прокопівна Калугіна. Вона знає справу, яким керує. Таке теж буває.
A- Чи не бийте мене по голові, це моє хворе місце! – Це ваше пусте місце!
Ну, все, Новосельцев, Ваша справа труба.
Іноді буває, що хочеться поплакати, але що ж я буду ревіти в поодинці? Це все одно, що алкоголік, який п’є поодинці
