Раз на рік поїздка до Павловська «пошуршать листям», раз на рік відвідування Будиночка Петра Великого перед початком навчального року (такою була петербурзький звичай), прогулянки на пароплавах Фінляндського пароплавного товариства, бульйон в чашках з пиріжком в очікуванні поїзда на елегантному Фінляндському вокзалі, зустрічі з Глазуновим в залі Дворянського зібрання (тепер Філармонії), з Мейєрхольдом в поїзді Фінляндської залізниці були достатніми, щоб стерти кордони між містом і мистецтвом.
Про добрих людей дуже легко, цікаво говорити і писати. Тому що добрі люди дуже різні і цікаві. А погані – всі однакові і нецікаві.
З твором мистецтва треба вміти залишатися один на один.
Турбота про минуле є одночасно і турбота про майбутнє.
Кожна людина має (я підкреслюю – зобов’язаний) піклуватися про своєму інтелектуальному розвитку. Це його обов’язок перед суспільством, в якому він живе, і перед самим собою.
В їдальні я, зустрічаючи знайомі обличчя, кожен раз думав: «Цей живий». Люди в їдальні зустрічалися зі словами: «Ви живі! Як я радий! » З тривогою пізнавали один у одного: такий-то помер, такий-то поїхав. Люди перераховували один одного, вважали, що залишилися, як на повірку в таборі.
Основний (але, зрозуміло, не єдиний) спосіб свого інтелектуального розвитку – читання. Читання не повинно бути випадковим. Це величезний витрата часу, а час – найбільша цінність, яку не можна витрачати на дрібниці. Читати слід за програмою, зрозуміло не дотримуючись їй жорстко, відходячи від неї там, де з’являються додаткові для читає інтереси. Однак при всіх відступах від початкової програми необхідно скластидля себе нову, що враховує з’явилися нові інтереси.
Любити свою сім’ю, свої враження дитинства, свій будинок, свою школу, своє село, своє місто, свою країну, свою культуру і мову, всю земну кулю необхідно, абсолютно необхідно для моральної осілості людини. Людина – це не степове рослина перекотиполе, яке осінній вітер жене по степу.
