Добрі вести дають про себе знати тихо.
Просто мені сумно. Дуже сумно. І перед тобою незручно. Я лише вимагаю від тебе і нічого не даю натомість. Кажу що на думку спаде, викликаю, тягаю за собою. Але ти – єдиний, з ким я можу собі таке дозволити.
Найважливіше – не те велике, до чого додумалися інші, але то маленьке, до чого прийшов ти сам.
Якщо все буде так, як тобі хочеться, то жити стане нецікаво.
Таке відчуття, що завдяки тому, що тебе зустрів, зміг трошки полюбити цей світ.
Коли ти в лісі, ти стаєш частиною лісу. Весь, без залишку. Потрапив під дощ – ти частина дощу. Приходить ранок – частина ранку. Сидиш зі мною – стаєш часткою мене.
Будеш читати те саме, що і решта – почнеш думати як все.
Ось ти уявляєш, як це – прокинутися в темряві, в тузі, в самоті, коли тебе нікому обійняти, і раптом побачити, що все на світі – такі ж?
Життя в містах привчає дивитися хіба що собі під ноги. Про те, що на світі буває небо, ніхто і не згадає.
Справжній геній – людина, що живе в тому світі, який він сам придумав і побудував.
Настане час зрозуміти – зрозумієш.
Потрібно вихлюпувати почуття назовні. Гірше, якщо перестати це робити. Інакше вони будуть накопичуватися і укріпляти всередині. А потім – вмирати.
Коли довго дивишся на море, починаєш сумувати за людям, а коли довго дивишся на людей – по морю.
Ось так ми і живемо зараз, кожен сам по собі, зі своїм життям.
Коли в голові одна думка отримати якомога більше грошей, це вимотує. І ти не помітиш, як в спробі заробити, розтратиш себе.
Думай, що життя – коробка з печивом. У коробці з печивом є печиво улюблені, і не дуже. З’їж насамперед найсмачніші – залишаться лише ті, які особливо не любиш. Коли мені гірко, я завжди думаю про цю коробці. Потрапиш зараз – простіше буде потім. Ось і виходить, що життя – коробказ печивом.
Це, звичайно, суто моя проблема, і тобі, мабуть, все одно, тільки я більше ні з ким не сплю. Тому що не хочу забути твій дотик.
