З мене при цифрі 37 в момент злітає хміль.
Ось і зараз як холодом подуло:
Під цю цифру Пушкін подгадал собі дуель
І Маяковський ліг скронею на дуло.
Навіщо мені бути душею товариства,
Коли душі в ньому зовсім немає!
Я перетріть срібний нашийник
І золотий ланцюг перегризу.
Перемахну паркан, увірвися в реп’яхи,
Порву боки – і вибіжу в грозу!
Для мене авторська пісня – це можливість розмовляти, розмовляти з людьми на теми, які мене хвилюють і турбують; розповідати їм про те, що мене шкребе по нервах, рве душу і так далі, – в надії, що їх турбує те ж саме.
Ситий я по горло, до підборіддя – навіть від пісень став втомлюватися, – лягти б на дно, як підводний човен, щоб не могли запеленгувати!
Мені менше півстоліття, сорок з гаком.
Я живий, дванадцять років тобою і Господом зберігаємо.
Мені є що заспівати, поставши перед Всевишнім,
Мені є чим виправдатися перед Ним.
Коли я отпою і відіграв,
Де закінчу я, на чому – не вгадати?
Але лише одне напевно я знаю:
Мені буде не хотітися вмирати.
Смішно, чи не так, смішно?
А він поспішав – недоспешіл.
Залишилося недорешено,
Все те, що він недорешіл.
Повертаються все – окрім кращих друзів,
Крім найулюбленіших і відданих жінок,
Повертаються все – окрім тих, хто потрібніший …
Я думаю – вчені набрехали, прокол у них в теорії, поріз: розвиток йде не по спіралі, а криво і навскіс, рознос, навперейми.
Суєта всіх суєт – все одно суєта.
Сніг без бруду, як довге життя без брехні.
Часто нас замінюють іншими,
Щоб ми не заважали брехні.
Але ясновидців – втім, як і очевидців –
У всі віки спалювали люди на вогнищах.
Все людство давно хронічно боляче,
І всю історію воно хворіти приречене …
Мені вилиці від досади зводить:
Мені здається котрий рік,
Що там, де я, – там життя проходить,
А там, де немає мене, – йде.
Наш час інше, лихі, але щастя як у давнину, шукай!
І в погоню летимо ми за ним, тікає слідом.
Тільки ось в цій стрибку втрачаємо ми найкращих товаришів
На скаку не помітивши, що поруч – товариш не всяк.
