Так ось, значить, що їм потрібно – брехня. Гарна брехня. Вони хочуть щоб їм вішали локшину на вуха. Люди – бовдури. Обдурити їх для мене виявилося простіше простого.
То був жебрак район міста – маленькі будиночки і дворики з поштовими скриньками, де повно павуків, що висять на одному цвяху, а за віконцями старої крутять самокрутки, жують тютюн, мукають щось своїм канарейкам і дивляться на тебе, дурня, який заблукав під дощем.
Я жив тоді з одного, але моєї баби половину часу не було вдома, шлявся десь, і я був самотній без базару.
Хороша-то вона хороша була, тітка що треба, але, як і з усіма тітками, після третьої або четвертої ночі я почав втрачати інтерес і більше не повертався.
– Будинок собі візьмеш або с’едешь? – запитала вона.
– Бери собі.
– А собаку?
– І собаку бери, – відповів я.
– Вона буде по тобі нудьгувати.
– Я радий, що хоч хтось буде по мені нудьгувати.
Я встав, вийшов до машини і зняв першу ж квартиру, де висіла табличка.
Переїхав я в той же вечір.
Я тільки що втратив трьох баб і собаку.
Експертами це містечко було визнано, як писали в одному великому журналі, останнім містом в США, на який вороги захочуть скинути атомну бомбу.
Вона заплакала в подушку, лежачи на животі, вся здригаючись. Просто дівчинка з маленького містечка, розпещена і заморочена.
Вона повернулася до себе в комнатёнку і одягла найкращу сукню, високі підбори, спробувала причепурити. Але в ній була якась жахлива печаль.
Ми ще трохи покірялі, а потім вирушили в ліжко, але так, як раніше, вже не було, так ніколи не буває: тепер між нами був простір, багато різного сталося.
Чим більше я дивився на неї, тим менше в неї закохувався.
Я ще й мертвий, я тільки в стадії швидкого розпаду. А хто не в ній? Ми всі в одній дірявому човні, підлизуватися до життя.
Те, що залишалося у мене від душі, тремтіло від радісного передчуття. Її чарівний зад горів перед моїм внутрішнім зором. Небо перекинулося догори дригом і тремтіло.
