– Я не вірю в майбутнє життя, – сказав Раскольников.
Другий день, як вже він майже зовсім нічого не їв.
«Це божевільний», – подумав Раскольников.
– Нам ось все представляється вічність як ідея, яку зрозуміти не можна, щось величезне, величезне! Так чому ж неодмінно величезна? І раптом, замість всього цього, уявіть собі, буде там одна кімнатка, десь на кшталт сільської лазні, закоптелий, а по всіх кутках павуки, і ось і вся вічність.
Мені, знаєте, в цьому роді іноді ввижається.
– І невже, невже вам нічого не представляється втішним і справедливіше цього! – з болючим почуттям скрикнув Раскольников.
Це було браво солдатське обличчя з сивими вусами і бакенами і з розумним поглядом.
– Найсправедливіше? А за скільки знати, може бути, це і є справедливе, і знаєте, я б так неодмінно навмисне зробив! – відповів Свидригайлов, невизначено посміхаючись.
Рідко де знайдеться стільки похмурих, різких і дивних впливів на душу людини, як у Петербурзі.
Де це, – подумав Раскольников, йдучи далі, – де це я читав, як один засуджений до смерті, за годину до смерті, говорить чи думає, що якби довелося йому жити де-небудь на висоті, на скелі, і на такий вузенькою майданчику, щоб тільки дві ноги можна було поставити, – а кругом будуть прірви, океан, вічний морок, вічне усамітнення і вічна буря, – і залишатися так, стоячи на вершині простору, все життя? тисячу років, вічність, – то краще так жити, ніж зараз вмирати!
Одним словом, з цього вечора Разумихин став у них сином і братом.
Як це сталося, він і сам не знав, але раптом щось як би підхопило його і як би кинуло до її ніг. Він плакав і обіймав її коліна. В першу мить вона страшенно злякалася, і все обличчя її змертвіло. Вона схопилася з місця і, затремтівши, дивилася на нього. Але зараз же, в ту ж мить вонавсе зрозуміла. В очах її засвітилося нескінченне щастя, вона зрозуміла, і для неї вже не було сумніву, що він любить, нескінченно любить її і що настала ж нарешті ця хвилина.
