Зрозуміти, яке це щастя, що грунт, на якій ти стоїш, не може бути більше, ніж здатні покрити дві твої ступні.
Рада – боягузливе відступ перед майбутнім, що є пробним каменем нашого сьогодення. Але перевірки боїться лише той, у кого нечиста совість. Людина, який не виконує завдання свого часу. Однак хто абсолютно точно знає своє завдання? Ніхто. Тому у кожного з нас нечиста совість, від якої хочеться втекти – якомога швидше заснувши.
Я заздрю молодим. Чим старша людина стає, тим більше розширюється його кругозір. А життєві можливості стають все менше і менше. До кінця залишається один лише погляд, один лише видих. У цей момент людина, напевно, оглядає все своє життя. У перший і останній раз.
Як можна радіти світу? Хіба тільки якщо тікаєш в нього.
Пригнічує ближнього куди легше, якщо нічого не знаєш про нього. Совість тоді не мучить …
Судорожная веселість набагато сумніше, ніж відкрито виражена смуток.
Укриття немає числа, порятунок лише в одному, але можливостей порятунку знову-таки стільки ж, скільки укриттів.
Грішні ми не тільки тим, що їли від дерева пізнання, а й тим, що не їли від дерева життя. Гріх стан, в якому ми перебуваємо, незалежно від провини.
Перша ознака початку пізнання – бажання померти. Це життя здається нестерпним, інша – недосяжною. Вже не соромишся, що хочеш померти; просиш, щоб тебе перевели зі старої камери, яку ти ненавидиш, в нову, яку ти тільки ще почнеш ненавидіти. Позначається тут і залишок віри, що під час шляху випадково пройде по коридору головний, подивиться на в’язня і скаже: «Цього не замикайте більше. Я беру його до себе ».
Є мета, але немає шляху; то, що ми називали шляхом, – це зволікання.
Я не можу встояти, не можу втриматися, щоб не захопитися гідною захоплення, і не любити, поки захоплення не буде вичерпано.
Брешуть найменше, коли найменше брешуть, а не тоді, коли для цього найменше приводів.
Робити негативне – це на нас ще покладено; позитивне дано нам вже.
